Завжди і скрізь, що б не сталося, дорослі зобов'язані ставитися з розумінням до проблем малюка. Саме так думають майбутні мами, чекаючи появи на світ рідного янголятка. Так і має бути!
Але, це в теорії. А на практиці не народилися на землі ще такі батьки, які змогли б з незворушним спокоєм всю ніч розважати непосиду тільки тому, що у дитини несподівано прорізалася тяга до наукових досліджень на тему: Скільки годин поспіль дорослі зможуть не спати? Або холоднокровно сприйняти звістку про те, наприклад, що в пориві творчого натхнення юний талант вирізав аплікацію з оббивки нового дивану, прекрасно знаючи, що такого робити не можна. Боюся навіть найсерйозніші антидепресанти не допоможуть при подібних обставинах.
Всі ми люди, а не роботи. Нам властиво переживати, засмучуватися і сердитися. Чудово розуміючи, що підвищувати голос на дитину категорично заборонено, більшість з нас рано чи пізно не справляється зі своїми нервами. А потім ... каяття перед малям, відчуття батьківської неспроможності. Що ж робити?
Взагалі батьки підвищують голос у двох випадках: від безсилля або коли така поведінка в їх власному дитинстві вважалася нормальною. Але задумайтеся, дитина сприймає крик як загрозу. Регулярні розмови в підвищеному тоні призводять до страху дитини перед власними мамою і татом. А, з часом, що найстрашніше, малюк звикає до крику як до норми. В результаті дитина або "заглиблюється у себе", або починає «зриватися» на більш слабких.
Якщо ви підвищуєте голос дуже рідко - в цьому немає нічого страшного. Приміром, коли малюк наполегливо намагається непомітно від мами вискочити зі своєю машинкою з двору на жваву трасу, і ніякі спокійні пояснення категорично не допомагають.
Інша справа, якщо крик вже став нормою вашого повсякденного спілкування. З цим необхідно боротися!
Для початку поговоріть з малюком. Поясніть йому, що ви намагаєтеся позбутися від поганої звички і попросіть допомоги. Приміром, домовтеся, що під час нервових зривів дитина буде робити вам зауваження: Мамо, ти знову кричиш на мене, будь ласка, спілкуйся зі мною тихіше, адже ми любимо один-одного?
Виробіть в собі звичку перепросити малюка, вибачитися перед ним і почати розмову спочатку.
Якщо ці рядки читають батьки, в чиїх сім'ях прийнято жорстке авторитарне правління, можливо, все описане здасться занадто складним. Але, насправді, важко тільки перші рази. Користуючись цією простою методикою, ви не тільки навчитеся контролювати свої емоції, але і станете краще розуміти себе і дитину.
Така співпраця корисна також і малюкові. Страх перед дорослими поступово зникне. Дитина навчиться добиватися своєї мети шляхом переговорів, що дуже знадобиться їй в майбутньому житті.
Але, це в теорії. А на практиці не народилися на землі ще такі батьки, які змогли б з незворушним спокоєм всю ніч розважати непосиду тільки тому, що у дитини несподівано прорізалася тяга до наукових досліджень на тему: Скільки годин поспіль дорослі зможуть не спати? Або холоднокровно сприйняти звістку про те, наприклад, що в пориві творчого натхнення юний талант вирізав аплікацію з оббивки нового дивану, прекрасно знаючи, що такого робити не можна. Боюся навіть найсерйозніші антидепресанти не допоможуть при подібних обставинах.
Всі ми люди, а не роботи. Нам властиво переживати, засмучуватися і сердитися. Чудово розуміючи, що підвищувати голос на дитину категорично заборонено, більшість з нас рано чи пізно не справляється зі своїми нервами. А потім ... каяття перед малям, відчуття батьківської неспроможності. Що ж робити?
Взагалі батьки підвищують голос у двох випадках: від безсилля або коли така поведінка в їх власному дитинстві вважалася нормальною. Але задумайтеся, дитина сприймає крик як загрозу. Регулярні розмови в підвищеному тоні призводять до страху дитини перед власними мамою і татом. А, з часом, що найстрашніше, малюк звикає до крику як до норми. В результаті дитина або "заглиблюється у себе", або починає «зриватися» на більш слабких.
Якщо ви підвищуєте голос дуже рідко - в цьому немає нічого страшного. Приміром, коли малюк наполегливо намагається непомітно від мами вискочити зі своєю машинкою з двору на жваву трасу, і ніякі спокійні пояснення категорично не допомагають.
Інша справа, якщо крик вже став нормою вашого повсякденного спілкування. З цим необхідно боротися!
Для початку поговоріть з малюком. Поясніть йому, що ви намагаєтеся позбутися від поганої звички і попросіть допомоги. Приміром, домовтеся, що під час нервових зривів дитина буде робити вам зауваження: Мамо, ти знову кричиш на мене, будь ласка, спілкуйся зі мною тихіше, адже ми любимо один-одного?
Виробіть в собі звичку перепросити малюка, вибачитися перед ним і почати розмову спочатку.
Якщо ці рядки читають батьки, в чиїх сім'ях прийнято жорстке авторитарне правління, можливо, все описане здасться занадто складним. Але, насправді, важко тільки перші рази. Користуючись цією простою методикою, ви не тільки навчитеся контролювати свої емоції, але і станете краще розуміти себе і дитину.
Така співпраця корисна також і малюкові. Страх перед дорослими поступово зникне. Дитина навчиться добиватися своєї мети шляхом переговорів, що дуже знадобиться їй в майбутньому житті.
Комментариев нет:
Отправить комментарий